Кореспондент: І.Кондратьєва

Півстоліття назад світ побачив роман «Собор» Олеся Гончара. На Дніпровському металургійному заводі цю книгу чекали з особливою цікавістю, бо портрети багатьох своїх героїв і антигероїв автор замальовував саме у Дніпродзержинську, біля мартенів, доменних печей і прокатних станів.

Як це було, згадує ветеран ДМК, колишній водопровідник доменного цеху Володимир Антонович Ковалевський:

– Знайомство з Гончаром відбулось влітку 1967 року. Він прийшов на змінно-зустрічні збори в доменному цеху і всім представився, сказав, що письменник, трохи попрацює поруч з нами, бо так йому потрібно для нової книжки. Доменщики сприйняли його добре, з повагою. Запитань тоді ніхто не ставив, воно ні до чого. І ось Олесь Терентійович став приходити в доменний майже кожного дня. З кимось побалакає, до когось придивляється, час від часу щось занотує у свій блокнот.

Цікаво, що він завжди ходив один, без супроводжуючого. Був одягнений у звичайну одежу і туфлі – а ні спецівки зверху, а ні каски на голові. Бувало, встане неподалік від горна печі і дивиться, як доменщики працюють, як плавка йде. В музеї історії комбінату навіть була така фотографія, на якій Гончар стоїть разом з доменщиками 7-ї та 8-ї печей. Всіх, хто там тоді був, вже не пам’ятаю. Здається, працювали на той момент Віктор Карякін, Микола Чалий, Леонід Денисенко, Микола Постний, Заплавний…

Декілька разів Гончар приходив на змінно-зустрічні збори. Поздоровкається і сидить серед прокопчених пилом і вогнем трударів, слухає, хто скільки за зміну зробив, що будуть робити далі. Якось виступив і висловив таку думку про Дніпро: мовляв, заводи його загубили, ріка вмирає від бруду, і вже не буде з цього толку. В його голосі відчувалася така туга за чистою водою, за повноводною рікою, яка віками служила людям, була символом багатого життя.

Ще дуже бідкався, що на Першотравневій вулиці поруч із заводом знищили красиву дерев’яну церкву, яку колись збудували без жодного цвяха. Казав, якщо заважала будівничим планам, то потрібно було знайти інше місце і перенести церкву, зберегти її як історичну реліквію. Таких церков і соборів порушили по Україні чимало, тодішній комуністичній владі вони дуже заважали. При цьому людей ніхто не питав, чи потрібно це робити взагалі? Народ був проти знесення церков, але ж на їхній захист під стіни або до кабінетів влади юрбою не прийшли… Пам’ятаю, що дубові бруси від тої церкви розібрали й розікрали.

Мабуть, завод справив на Гончара складне враження. Я ніколи не бачив, щоб він посміхався, завжди серйозний був. Але простих робітників не цурався, ходив з нами в робочу столову. Стояв, як і всі ми, в черзі, брав піднос і часто обирав борщ зі сметаною. Тоді було самообслуговування. Він завжди платив за обід сам.

Коли «Собор» був вже надрукований, ми із захопленням стали читати про свій завод і впізнавали в деяких персонажах роману тих, хто працював поруч. І тоді, і сьогодні можу сказати одне: все, що там було написано, істинна правда. Але знайшовся на заводі один працівник з доменного цеху, який виступив у газеті «Знамя Дзержинки» з критикою на адресу О.Гончара та його нового роману. Не думаю, щоб «автор» тої замітки написав все сам. Скоріш за все, йому наказали поставити свій підпис під критикою, бо тоді «Собор» критикували всі партійні керівники. Як вони офіційно казали, за «антисоветчину» і «вредительство». Чи пам’ятає той доменщик, кого принижував та при цьому сам отримав «звання» брехуна? Взагалі хоч зрозумів, що спробував вчити геніального письменника уму-розуму?

Олесь Гончар був справжнім, щирим, не приховував свої думки. А як він гарно розмовляв українською! Деякі слова ми чули вперше, тому не все розуміли. Та головне все ж збагнули: нам дуже пощастило, що зустрілися в житті з такою мудрою людиною.

«Собор». Шляхи та долі 

Роман «Собор» вперше був опублікований в січні 1968 року в часописі «Вітчизна», що вийшов накладом 20 тисяч примірників. В березні того ж року його надрукували вже 100-тисячним тиражем в популярній серії «Романи і повісті» видання «Дніпро». Успіх був шалений, та це не спинило партійних чиновників від цькування знаменитого письменника – лауреата Ленінської, Державної премій СРСР и УРСР, Шевченківської премії, нагородженого двома орденами Леніна. 29 березня 1968 р. на пленумі ЦК Компартії України секретар Дніпропетровського обкому партії Олексій Ватченко, котрий впізнав себе в образі антигероя Володьки Лебеди, змішав роман з брудом і зажадав самого строгого партійного покарання для Олеся Гончара за «идеологически вредное произведение». Перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест, хоча і не читав роман, про що зізнався за два дні до пленуму особисто автору «Собору», не пішов проти системи і теж виступив з критикою на адресу популярного твору.

Але були керівники, які не стали догоджати різним ватченкам. Достеменно відомо, що один колишній працівник профкому ДМК відмовився писати листа з критикою на роман і його автора. Він сказав, що ще не читав цього роману і тому не знає, що написати. Хоча насправді вже прочитав і був згоден з Гончаром на сто відсотків.

Ще відомий такий приклад порядності, високої моралі та честі одного нашого земляка. На захист «Собору» встав головний редактор міської газети «Дзержинець» Наум Миколайович Івашина, за що його швидко звільнили з роботи. Але це вже інша історія…

…Зараз ви йдете на завод, наче в кіно, іди собі навіть у краватці, бо кожному з вас там шухлядки до послуг (одна для чистого, друга для брудного), після роботи стаєш під душ, освіжився, перевдягнувся. А ми тоді вмивались як? Із канави під домною! Як ужаришся, під фурми голову підставиш, обіллєшся і, мокрий весь, знов до роботи… Людно було тоді на домнах, бо все вручну, по-дідівському. Льотка якщо зачавуниться, то біда! Шість чоловік беремось і «бараном» таранимо, б'ємо, довбем, аж іскри з очей сиплються, доки лом стальний заганяємо, щоб льотку проломити.

Олесь Гончар «Собор»