О.Норченко, член Ради ветеранів Заводського району

Багато горя принесла нашому народу Велика Вітчизняна війна, а тому такі хвилюючі й тяжкі спогади через усе життя пронесли ті, чиє дитинство було спаплюжене роками окупації, воєнним лихоліттям.

Ветеран праці Дніпровського меткомбінату Олександра Олександрівна Радіонова – одна з тих, кого ми звемо «діти війни». Коли німці окупували наше місто, їй не було й шести років, та дитяча пам’ять назавжди зафіксувала і страшні моменти нацистських знущань, і щастя звільнення та Перемоги. Ось її спогади:

«…Німці увійшли у місто. Вони женуть проспектом колону мирних жителів. Нас із мамою теж хочуть поставити у колону, але мамина подруга щось сказала німецькою, і нас відпустили.

…Німці хазяйнують у місті. Поліція знаходиться у колишній школі №3. У нашій квартирі жили два офіцери. Вони замикали двері, і ми з мамою не могли навіть присісти на наше ліжко на двох, бо інакше – розстріл…

…Якось проходячи Базарним спуском, ми з мамою побачили: їде бричка, а в неї запряжений наш морячок. Його б’ють, а він співає «Раскинулось море широко». Люди навкруги плакали…

…Пам’ятаю наші старовинні ікони. Німець хотів забрати їх, але мама сказала, що поскаржиться коменданту. Він перелякано кричав: «Ні! Ні!»

…Бігали дивитися, як страчували хлопчика, що, працюючи на фабриці, узяв якусь ковдру. Його повісили, та він зірвався. За законом, двічі вішати не можна, тож німці пішли, Але поліцаї після цього все ж таки стратили хлопчика.

…Перед відступом з міста німці всіх жителів від вул. Пеліна до центру вигнали з домівок і заставили жити у великих зруйнованих будинках. Тих, хто намагався повернутися додому за чимсь необхідним, розстрілювали.

…Перед вступом нашої армії у місто на вулиці широкій зібрали людей для розстрілу. На той час ми із мамою проходили тротуаром, а спереду йшов якийсь хлопчик. Поліцай почав вимагати, щоб ми приєдналися до «розстрільної» колони. Тоді мама наказала, щоб хлопчик швидко біг в один бік, а ми – в інший. Так і врятувалися.

… Ось він – довгоочікуваний день! Було темно, аж чуємо: «Ура! Ура!» Що таке? Вибігли, бачимо – багато людей, попереду – хлоп’ята, а серед них декілька наших солдатів. Я вчепилася в одного солдатика і нестямно почала прохати: «Дядю, не уходь!»

У великий 9 травня біля кінотеатру «Слава» на стовпі висіло радіо. Сповістили про нашу Перемогу. Як же всі навкруги раділи, обіймалися, цілувалися і вітали один одного!»

Олександра Олександрівна Радіонова прожила велике життя. Мала 45 років трудового стажу. Працювала на ДМК, у цеху мереж та підстанцій. Виховала двох чудових дітей. З життя ветеран пішла місяць тому. А ці спогади вона залишила для своїх п’ятьох онуків та чотирьох правнуків. Бо виховані вони на кращих традиціях свого народу, з вірою у серці, що ніхто не забутий і ніщо не забуте.